Не одного разу я чула від людей, які пам'ятають мого батька, що бачили його задумливим, навіть зажуреним. Хоча із родиною татові доводилося проводити часу не так багато, як йому самому того хотілося (робота журналіста, якій він присвятив 27 років життя, не знає вихідних днів, навіть не дозволяє часом відпочивати вночі), та скажу, що вдома зажуреним тато не був.

У родині, говорив татусь, він був, як за муром. Прагнення до тепла і ніжності задовольняв у колі близьких. Матуся створювала для того всі умови, прощала і хронічний недолік коштів, і ненормований робочий час. Жодним словом батьки не образили один одного протягом всього життя. Це досягалося маминим терпінням і батьковою любов'ю.

Маленькою я витоптувала доріжки невеликого садка, який мала наша родина біля будинку, наданого редакцією "Колективних ланів" по вулиці Емтеесівській у Пологах.

Пам'ятаю новорічний вечір 1949, а може, 1950 року. Двері великої кімнати прочиняються і через поріг ступає Дід Мороз. Темне пальто, на шапці-вушанці вата, вата і на вусах, а очі теплі-теплі і усміхнені... Мої оченята блищать, дух захоплює. Я розгублена: хто це? хто? Ще нічого не знаю про історію Дідів Морозів. Костюмована сцена вдалася, але я щаслива від того, що по очах пізнаю ж, пізнаю тата. Мама сміється, стоячи за спиною у знайомого незнайомця. Я не пам'ятаю подарунків, знаю тільки, що вони були, бо руки у Діда-тата не порожні. А поруч зі мною - брат Валентин. Тож у домашній виставі все було як слід. Головне ж - це наша спільна радість.

Для мене зробив тато іграшку. Думаю, такої не мав ніхто, можливо, і в цілому світі. Під деревом навпроти входу в дім він викопав малесенький колодязь і одягнув його у мініатюрну подобу справжнього. З дерева і дроту зроблені були всі деталі, і крихітне відеречко вичерпувало за моїм бажанням воду, налиту туди спеціально або дощем.

Не пам'ятаю, щоб тато щось майстрував або малював, хоча мав до цього хист. Бо, заклопотаний на роботі і суспільними справами, нечасто знаходився вдома. Пригадую лише, що збивав рами з багету, який тоді продавався в магазинах, коли, починаючи з 1952 року, ми мешкали вже у Запоріжжі. Робив татусь ці рами для фотографій і репродукцій гарно, акуратно. Але колодязь... Це був маленький шедевр!

Свої мрії про вдосконалення самоосвіти, а також турботу про виховання дітей батько значною мірою втілював у формуванні домашньої бібліотеки. На той час (50-ті - початок 60-х років) він був ледве не найпомітнішим книголюбом Запоріжжя.

Тато купував для всієї родини і для нас з братом книги, на які витрачав немалу частину свого скромного заробітку. Найрізноманітніші, вони навіть своєю присутністю вже виховували. Класична література - українська, російська, зарубіжна, природа, подорожі - тематика, якій батько-книгозбирач надавав перевагу.

Улюбленими ж поетами його були Тарас Шевченко, Павло Тичина, Олександр Олесь, Сергій Єсенін, Уолт Уїтмен, Роберт Берне, Рабіндранат Тагор, Еміль Верхарн.

У 80-х роках ми передали приблизно половину нашої колекції книг до Пологівської районної бібліотеки. Татовим бажанням було заповісти свою книгозбірню рідному селу Вербовому, але там не мали змоги прийняти цей дарунок - ні відповідного приміщення, ні працівників не було.

Значну кількість літератури було подаровано також Запорізькій міській бібліотеці, яка з 1964 року носить ім'я Василя Лісняка.

Ми з татом любили недільні прогулянки до живописних круч над шлюзом біля Дніпрогесу. А найчастіше татусь возив мене зимовими вечорами на санчатах. Здається, це заняття йому подобалося більше, ніж мені. Вечори морозяні, повітря свіже і колюче - улюблена татова погода. А руки у нього взимку завжди були теплі...

Пам'ятаю, влітку батько полюбляв рано-вранці купувати свіжі вишні, а потім пити з нами чай. Безсумнівно, це була звичка, засвоєна з дитинства, бо родичі наші згадують, що ходили до дідуся Андрія Лісняка пити чай з вишнями.

Коли тато від'їжджав, а бувало, й надовго, наприклад, на навчання у партійній школі (курси при ЦК КПУ), то писав нам листи, усім окремо - мамі, братові і навіть мені, школярці молодших класів.

Якщо доводилося кудись їхати під час відпустки, то брав з собою і мене: в Ірпінь і Ворзель під Києвом, до дідуся на батьківщину в село Вербове, до своєї сестри, моєї тітки Марії в Трояни під Бердянськом. До рідного села татусь їздив часто. Навідував свого батька і сестру Ніну, допомагав їм і по господарству поратися, і грошима. А також радів зустрічам з людьми, яких любив, селянами, працівниками полів. Радів не менше і побаченням з улюбленими просторами, луками, садками, криницями. Праця в редакції газети не давала можливості батькові зосередитися на поетичній творчості, а в селі він надихався на написання віршів, новел, прози.

Мріяв, що коли вийде на пенсію, то купить хату в сільській місцевості, буде там писати, творити і доживати віку з любою дружиною...

Вдома я не бачила тата невеселим. Навпаки, він намагався бадьорити всіх, дуже уболівав, коли хтось із нас хворів.

За традицією тих часів майже кожного вихідного дня до нас приходили гості, найчастіше родичі, особливо сім'я двоюрідної татової сестри Софії, яка мала красеня-чоловіка Роєнка Мирона Гордійовича і чотирьох синів.

Тато товаришував з викладачами педагогічного інституту Степаном Бисикалом та Пилипом Забіякою, часто гостював у них.

Сердечні дружні стосунки поєднували батька з різнобічно обдарованим виробничником, художником і поетом Миколою Євдокимовим, який до того ж мешкав майже поряд.

Приязне ставлення між собою мали тато і Ольга Петрівна Джигурда. Хоча вона не поділяла батькової любові до української мови, все ж їм було цікаво спілкуватися. Найчастіше тато заходив до них у гості. І фраза Ольги Петрівни, якою вона спиняла його, коли він поривався йти додому: "Да посидите, да расскажите...", була популярною в нашій родині.

Товаришував батько також з фронтовиком і письменником Федосієм Федоровичем Вишневецьким.

Бували у нас літератори, гості міста, читець Запорізької філармонії Василь Шмиголь заходив поговорити з татом.

Був на гостинах фронтовий товариш батька Василь Кузьмович Гарнага з сім'єю.

Найбільш визначними були відвідини нашої родини Олесем Гончарем, а також Михайлом Стельмахом з дружиною Лесею.

Олесь Терентійович був навесні 1959 року на Запоріжжі у відрядженні. Заклопотані справами, вони з татом зайшли до нас додому пообідати. Мама до цієї події, звичайно, особливо готувалася, і обід був хоча і не вишуканий, тому що бюджет нашої сім'ї завжди був дуже скромним, але, безперечно, смачний.

Олесь Терентійович видався людиною надзвичайно приємною, і зовнішністю своєю, і поведінкою. Подарував мені свою книжечку "Чари-комиші" знаписом "Степовичці Олі Лісняк, щоб щаслива була". Михайло Панасович приїхав приватно влітку 1960 року з метою вивчення історії нашого краю, а також побачення з давнім товаришем, моїм батьком. Приїхав несподівано, своїм авто. Наступного дня він запропонував татові поїхати на Нікопольщину до могили гетьмана Сірка. Взяли у поїздку і мене. Того разу ми відвідали Нікопольський краєзнавчий музей, а також побували біля нашого славетного Запорізького дуба.

У 50-х роках ми започаткували в родині недільні поїздки на Великий Луг. Це було справжнє царювання серед зелені тамтешніх насаджень і роздолля прадавніх лугів.

Відпочивати на таких прогулянках було дуже гарно, у спокої і тихій радості буття природи, без галасу, асфальту і димів міста. Там насолоджувався батько, і ми з ним, повітрям Лугу, красою віддалених дніпрових плес, родинними бесідами і читанням. Також, бувало не раз, татусь чудово співав - українські народні пісні, а ще улюблений нами романс на слова М. Лєрмонтова "Выхожу один я на дорогу"...

Ми надзвичайно полюбили ці прогулянки, і потім багато років після татової смерті їздили на те ж саме місце між шовковицями, де мали табір із зелених шат. Там можна було відчути, як плине час.

А він і дійсно спливав...

Тата не стало на порозі мого життя, коли мені виповнилося сімнадцять років.

Таким пам'ятаю його: люблячим і сповненим надіями. Таким, як у сонеті "Прощання з осіннім сонцем", одним з останніх його творів:

Ольга Лісняк, 2006