Виникає і таке час від часу питання: для становлення із безлико-невизначеного населення народу, для утвердження народу хто дужче потрібен - один-два-три генії чи побільше людей звичайніших, хоча небезталанних. З одного боку наче цілком очевидно, що потрібні і ті, й інші; та з іншого боку глянути - то часто геніальна мудрість, рядки якої у школі вивчали ради оцінки напам'ять, після отримання навіть твердої п'ятірки так же швидко забувалась; прості ж слова простішої, але розумної і розсудливої людини запам'ятовувались кріпше. І більше того - впливали на тебе, робили із тебе людину, хоча ти цього тоді майже не усвідомлював.

Скажімо, мене до поезії привернули вірші в районній газеті, досить іще невитончені, автором яких був учень середньої школи із нашого села, тільки на два класи за мене старший. А коли потяг до поезії значно посилився і я пішов у бібліотеку не за книжкою "про шпіонів", а за віршами, то там мені трапилась збірка поезій "Широкі простори". І яким же для мене було одкровенням, як узнав, що автор цих віршів Василь Лісняк - родом із села Вербового нашого ж Пологівського району. Що це, виходить, він пише не про якісь не окреслені простори, а про наші, рідні степи.

А через кілька років, закінчивши школу, відслуживши армію, я захопився художньою фотографією - і врешті прийшов у фотоклуб "Запоріжжя". Там, у фотоклубі, у тому вже досить далекому 1973-му році, одним із провідних майстрів був Валентин Лісняк. Зазнавшись із ним ближче, я майже не здивувався, що фотохудожник Валентин Лісняк доводиться сином поетові Василеві Лісняку.

І ось минуло ще понад два десятиліття. І як це не кривдно, давно уже немає серед живих і Валентина, якому оце виповнилося б тільки шістдесят. А в січні 98-го, виповнилося б дев'яносто років Василеві Лісняку. І хоча гарних людей згадують не лише з огляду на календар, там тим паче годилося б з нагоди дати пом'янути їх добрим словом привселюдно.

Але говорити щось особливе навіть про Валентина, про людину, з якою я був досить добре знайомим (назвати наші взаємини дружбою я не наважуюсь - хоча б через відчутну різницю у віці), зовсім нелегко. Нічого такого особливо-повчального і пам'ятного він ніби й не говорив, нічого такого аж видатного він наче й не робив - просто від нього, від його зібраної, витриманої, цільної натури виходило відчуття культури в широкому розумінні цього слова, що вбирає в себе і загальнолюдську порядність, і естетичну освіченість.

Скажімо, судження його при обговоренні фоторобіт у клубі були ґрунтовні, точні, вдумливі і водночас же стримані. До того ж він умів не тільки критично оцінити чиюсь роботу - мав хист і сам створити світлини, що виставлялись не тільки в Запоріжжі і на різного рівня виставках у межах колишнього Радянського Союзу, але й на десятку виставок зарубіжних (Румунія, Польща, Чехо-Словаччина, Югославія).

Та дужче - у всякому разі мене особисто - Валентин Лісняк приваблював культурою саме українською. Ця Валентинова залюбленість в українське красне письменство вражала (чи зворушувала) ще й тому, що сам він за фахом був не ліриком, а скоріше фізиком - закінчивши технічне училище, працював майстром-наладчиком на номерному приладобудівельному заводі. І привертав до себе мовою своєю - поміж собою ми спілкувались українською, хоча у фотоклубі нею говорити було ніби... боязно.

Але за всієї його українськості не було в ньому надривної задивленості в слізне минуле, наївного любування левадами та птахами (проте, до речі, не було і бадьорого замилування тогочасними громохкими трудовими успіхами та передовими звершеннями; саме через це його посмертну виставку весною 84-го попервах було не дозволили - вдалось її відкрити тільки за другим заходом).

Знімки Валентина Лісняка цікаві були будь-якому глядачеві - цікаві своєю витонченістю, змістовною і зображальною, - і водночас своїми технічно-творчими пошуками; саме завдяки своєрідному способу друку одна із найвідоміших його робіт "Хліб" нормально звучала навіть у ту пору: не була ні архаїчною, ні дратівливо-викличною.

Але, однак, якщо запитати прямо - що ж він, Валентин Лісняк, дав моєму розумові і моїй душі, то відповісти на таке питання чітко і стисло мені було б дуже нелегко. І ще важче було б щось сказати на подібне питання стосовно Василя Лісняка.

Знаю тепер у загальному вигляді життєвий шлях поета, що народився року 1908-го у селі Вербовому у родині селянина (і до майстрування вдатного) Андрія Лісняка. Дуже не таланило Василеві добре вивчитись - то війна, як то кажуть, громадянська (початкову освіту завершив аж у 1924-му), то нестатки звичайні (після робітфаку Київського художнього інституту в 32-му пішов працювати у районну газету), то війна із німцями забрала його собі (після першого курсу Гуляйпільського учительського інституту).

Війну цю Василь Лісняк пройшов солдатом-трудівником... У перший же місяць був тяжко поранений. А опісля повернувся до мирної газетної роботи - з пологівських "Колективних ланів" його перевели (оскільки - член Спілки письменників) у газету обласну.

Відомо, що перший вірш Василя Лісняка під назвою "Ранок" було надруковано у травні 1932-го року в журналі "Глобус". А перша книжка віршів, що називалась "Степові пісні" і яку редагував сам Павло Тичина, вийшла аж 1949 року. І причиною такого великого часового проміжку між першим віршем і першою книжкою була війна, незважаючи, однак, на яку Василя Лісняка в 1944-му навіть без його заяви було прийнято до Спілки письменників.

За першою вийшло ще чотири книжки, самі назви яких говорять про їхній зміст і творчі уподобання автора - "Люблю село", "Широкі простори", "Краса людська", "Зоряний світанок". Та більше значення має не кількість виданого (а крім прижиттєвих були видання і посмертні) і навіть не якість його творчості. За всіх не скажу, але для мене тоді, в пору доросління, було дуже важливо читати вірші Василя Лісняка і усвідомлювати, що надихнула на них не якась неохопна любов до землі взагалі, а любов саме до землі нашого краю.

Інші люди могли б сказати інше й більше: про творчість, про вчинки, про риси - внутрішні і навіть зовнішні. Ті, хто бачив Василя Лісняка, передовсім бачили його вроду: високе чоло, пишні вуса - "інтелігентний козак". Ті, хто спілкувався з поетом, говорять про його лагідну вдачу, про уміння стати вище над ненавмисними кривдами. Ті, хто читав його вірші, кажуть про відсутність невтримного суєслів'я - у редагованій Павлом Тичиною книжці віршів про Сталіна немає. Ті, хто знав Василя Лісняка, не може не сказати про наявність у ньому достатньої мужності - бо сказати партійному лекторові, що в редакції української газети годилося б читати лекцію українською мовою, було непросто навіть у "відлигу", і мало це відчутні "наслідки". І вихід із цього знайшовся один - піти весною 61-го на творчу роботу (тобто втратити постійний заробіток, хоча з іншого погляду це було начебто здійсненням давньої мрії). А восени 63-го поета не стало...

Подеколи доводилось чути, що вагомі творчі здобутки виправдовують душевні недосконалості їх творця. Можливо, стосовно одного - двох - трьох геніїв воно і так, але для решти земних людей із творчою натурою суто людські якості важать не менше, а то й більше за талант. Завдяки людським достоїнствам створене стає значимішим - і передовсім завдяки їм таку людину пам'ятають і дужче, і довше.