У своєму глибокопоетичному вступному слові до збірки молодих українських поетів, що вийшла в перекладах російською мовою у видавництві "Молодая гвардия" в Москві 1944 року, Павло Григорович Тичина благословив на широку літературну дорогу багатьох, що саме в той час не лише пробували сили в складному мистецтві слова, а зі зброєю в руках громили фашистського ворога, перебуваючи на фронтах Вітчизняної війни, в діючій армії. Один з них - Василь Лісняк, який з першого дня війни захищав свою Вітчизну.

"Зелені смарагдові пагінці! Учора ще вони, будучи зачудовані подвигами героїв, мріяли наслідувати їм, а сьогодні самі стали на шлях своїх попередників - героїв. Звідси у наших молодих поетів постає величний образ Батьківщини, що ворогові не здається, а бореться й перемагає.

Ось як про перший місяць війни говорить Василь Лісняк: "Дніпре! Ти таку бурю зчинив!", яскравою інтонацією цією підкреслюючи обурення всього радянського народу гітлерівською Німеччиною.

Свою увагу до молодого автора Павло Григорович свідчив ще й тим, що зголосився бути редактором першої книги Василя Лісняка, яка й побачила світ у 1949 році.

В редакційній статті "Перемагать і жить" до альманаху "Україна в огні" (книга друга, 1942 р) теж згадується ім'я поета: "Значного росту й сили сягають Іван Нехода, Михайло Стельмах, Василь Лісняк та інші молодші..." Альманах редагували М. Бажан, О. Корнійчук, М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський.

Помітив поетичний зріст Лісняка і Максим Рильський, згадавши його в доповіді на пленумі Спілки письменників України в липні 1944 року. Лісняк тоді ще був на фронті.

Після демобілізації поет, з підірваним здоров'ям працював у редакціях районних газет, а потім в обласній газеті "Червоне Запоріжжя".

Василь Лісняк... Перегортаю сторінки його книг і ніби проходжу широким запорізьким степом, який дарував снагу своєму синові. І назви збірок поета "Широкі простори", "Люблю село", "Степові пісні", "Краса людська", "Зоряний світанок", як і збірка новел та оповідань "Уміння жити", напоєні степовим трунком, полиневим настоєм, сонячним промінням... Усі перелічені Ліснякові книги вийшли у наших видавництвах після війни. Він один з тих, що не ганявся за модою в поезії. Його слово - реалістичне, чітке, думки - логічні, послідовні. А слід, який лишив він у нашій літературі, - ясний, як ранок у розлогих степах...

Увага до людини - якість неоцінима, висока. Такою якістю були наділені наші славні поети і вчителі. Серед них першими безпомилково назвемо Павла Тичину і Максима Рильського. Поміж багатьох молодих, початкуючих авторів вони завжди знаходили, помічали тих, які тепер становлять основу сучасної літератури.

Київський грудень далекого 1940 року був для нас, молодих, ніби й не зимовим місяцем. Ми не відчували холоду. "Ми" - це учасники курсів, організованих Спілкою письменників України.

І кожен з нас приніс до Києва свого зілля... "Привезено зілля з трьох гір на весілля". Цей рядок з пісні досить доречно використав Максим Рильський у передмові до збірки творів молодих авторів, що вийшла в світ у 1962 році. Але ці ж слова прямо стосувались нас - юнаків з Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини... Тож принесли ми зеленого зілля творчості не з трьох гір на справедливий суд старших письменників, а з багатьох гір і долин, з лугів Десни і Ворскли, Сули та Інгулу... Було зілля й степове, духмяне, з сонячною золотою смагою. Воно належало трохи старшому за нас Василеві Ліснякові. Крім свого поетичного зілля, він приніс гарячу любов до степу.

Свій степ Василь Лісняк таки справді любив і підкреслював часто слово "степ". Ось у листі товаришеві він передає "вітання від мого друга і батька-велета: степу". Книга мала назву "Степові пісні"...

Загальний інтерес і любов до літератури та мистецтва зблизили нас так, що ми не відчували якоїсь вікової різниці. Зашелестіло наше "зілля"- сторінки паперу з віршами - чи з чернігівських лугів, чи з степів Донбасу та Запоріжжя - на столах невеликих кімнат невеликого будинку Спілки письменників України, що містилася тоді біля Золотих воріт, по вулиці Ворошилова, 3 (тепер - Ярославів Вал).

Шелестіли сторінки в руках видатних поетів... І всі ми однаково хвилювались - чи посланці Десни, Сули, чи оспіваного Сосюрою Дінця - при зустрічах з нашими улюбленими поетами.

Про те давнє хвилювання згадав якось у листі Василь Лісняк у 1944 році. "Ти, мабуть, пам'ятаєш,- писав він до мене, - моє хвилювання перед одним з вечорів на наших письменницьких зустрічах у грудні 1940 року. Давно минув той час. І ніколи, мені здається, не повернеться до мене оте хвилювання".

Саме в тому році у 8-9 номері журналу "Радянська література" було надруковано три вірші Василя Лісника: "Дорога", "Осінь", "Маріє! Ти сестра..." з циклу "Багатство". Ми щиро раділи за автора, поздоровляли, а хтось за вірша "Осінь" підніс автору пучечок калини. У своїх віршах він був урівноваженим, роздумливим, як, до речі, і в житті,- це можна було спостерігати навіть за місяць нашого перебування в Києві...

Згадавши в листі нараду молодих, Василь Лісняк дякує мені за надіслані йому альманахи: "Альманах "Україна визволяється" і рекомендований лист від 26 вересня одержав".

Альманах "Україна визволяється" вийшов у Москві 1944 року.

А перед цим вийшов альманах "Україна в огні". В одному з них були надруковані вірші В. Лісняка: "Красуне Волго, кланяюсь тобі", "Дівчині перед виїздом на фронт", "Клич". Цей альманах я теж - із запізненням на два роки!- надіслав Василеві.

...Фронтові листи... Зараз вони - неоціненний скарб для дослідника літератури, для розуміння душі людини, бійця, котрий в куці хвилини відпочинку писав найсуттєвіше на клаптику паперу, вкладаючи його в знаменитий "трикутничок" воєнного часу...

Обпалені грозами війни Василь Лісняк, Данило Бакуменко і Євген Бандуренко і багато-багато молодих авторів надсилали такі дорогоцінні листи своїм друзям.

Війна. Всіх порозкидала вона - друзів і знайомих, рідних та близьких... Але в тій лиховісній негоді ми - чи не диво!- хоч і не часто, все ж чули голоси один одного...

Якими шляхами ходили наші листи! І як вони знаходили адресатів!

Багато допомагав Павло Григорович Тичина розкиданим по світу друзям - молодим авторам - в налагодженні зв'язку: ми таки могли довідатись, де під час війни перебувала наша Спілка письменників або окремі її представники. Отож до Уфи писали "Українському поетові Павлу Григоровичу Тичині", і наші листи групувалися в нього. Потім він повідомляв, по мірі надходження листів, наші нові адреси.

Василь Швець згадує: якось почув по радіо голос поета з Уфи. З фронту й надіслав він листа Тичині, а невдовзі одержав відповідь. Славний поет пише великого листа на військову частину, де перебував Василь Швець.

І скільки ж новин одержує фронтовик! І про те, що виходить "Літературна газета" в Уфі... "Редактором - Іван Антонович Кочерга, секретар - Леонід Іванович Смілянський..." І що виходить журнал "Українська література", який редагує Юрій Іванович Яновський. Тичина просить надсилати свої вірші, дає точну адресу Спілки письменників. Повідомляє: "Мих. Пан. Стельмах - тут (пишіть на Спілку письменників, Рильському для Стельмаха), Василь Лісняк у Сталінграді (ул. Саратовская, 38, кварт. Хижняка). Він був поранений в боях".

Переді мною чимала гірка таких листів від товаришів. А найбільше в цій гірці листів Василя Лісняка. Трикутники, а то часом і справжні конверти... Різний папір - то з якихось ділових книг, то невеличкі сіренькі аркушики, то звичайний благенький газетний папір... І хоч більша частина листів пожовкла, та свіжо струмує думка того, хто писав оті листи. Вони цікаві не тільки як листи молодого літератора, в них ідеться не лише про літературні справи, прагнення. В них - надії і віра в перемогу над німецьким фашизмом, справжні поривання бійця-патріота, найщиріші почуття дружби.

Хіба можна без хвилювання читати ось хоч би й ці рядки: "Скільки разів, друже, я вмирав і воскресав! Такий я обпалений вогнем, обкурений димом, облитий потом... Скроні вже майже наполовину білі - сивина, брате! Сивина в моєму віці хоч і печальне явище, але, як кажуть, "ознака мудрості"!

Це з листа від 13 жовтня 1944 року.

30 серпня 1943 року Василь писав: "Однак тут є не тільки поезія. Бувають дуже тяжкі хвилини. Може, доведеться ще й полягти на полі бою... Але війни без жертв не буває. Чим Лісняк кращий за тих, що вже полягли? Геть ці думки! Смерть і безсмертя тут поруч. Одне тільки ми знаємо, твердо й непохитно віримо: ворог не житиме".

Така чиста і міцна віра бійця-патріота, сина своєї Батьківщини, в надзвичайно важкий 1943 рік говорить багато про що... Часто Василь Лісняк просить надіслати ту чи іншу книгу, про вихід якої дізнавався в тяжкій обстановці походів: "Певне, знайдеться зайвина в Українському радіокомітеті. Кожна книга тут неоцінима". Він повідомляє, що одержав книгу від Павла Григоровича Тичини, а Михайло Стельмах надіслав йому збірку "За ясні зорі".

"Я вже писав тобі, що поезії Старицького одержав. З великим задоволенням, а часом і з насолодою прочитав всю книгу. Багатьма поезіями захопився назавжди. Дуже вдячний тобі, друже, за цей подарунок". Далі йдуть скупуваті описи фронтового життя.

Інколи він згадує в листах мирні дні, наші "курси", передає подяку артистові Михайлу Степановичу Гришку: "Слухав його чудо-голос і плакав, як маленький..."

А ось радісне слово: "Місяців два тому я одержав від Михайла Стельмаха листа, в якому він привітав мене з прийомом до Спілки. Каже, прийнято мене без заяви, ще й дальших успіхів побажав. Я не міг повірити цьому. Написав президії Спілки подяку за увагу до мене. Максим Тадейович від імені президії відповів мені".

В листах ми ділились своїми планами на майбутнє, радували обопільно своїми віршами. Його надіслані вірші я включав у різноманітні радіопересилання. Влітку 1943 року я надіслав йому свого вірша "Україні жити", якого читав у нас по радіо Юрій Васильович Шумський. Починався він рядками "Окутана ти ще гнітючими хмарами", а рефреном звучали слова:

У вересні того ж 1943 року надійшла від Василя відповідь, писав у кінці серпня. "Твій вірш мені до душі - закличний, бадьорий. Отаким гаслом, Олексо, давай позначати всі свої листи, які ми будемо писати один одному. Хай це буде як пароль, як мета нашого життя. З великим і святим почуттям інтернаціоналізму ми проголошуємо: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" Важкий час війни проходить під лозунгом "Смерть німецьким окупантам!" Це світлі гасла нашого життя. А поруч них поставмо "Україні жити!" Що б не сталось із кожним із нас зокрема, а всій нашій Вітчизні Радянській і Україні - жити. За це бореться увесь ясний світ".

Потім у листі йдеться про деякі літературні новини, які дійшли до нього.

В кінці пише: "Ти вже знаєш про наші успіхи. Ними окрилені всі чесні люди". До конверта вкладено вірш "Харків-месник". Його було використано в радіопередачі, а через багато літ, коли я передивлявся старі листи, я виявив того вірша і надрукував уперше в альманасі "День поезії" (1965 р.).

Тут я цитую листи не в хронологічній послідовності. Та й не ставив перед собою такої мети. Я хочу, щоб сучасний читач відчув настрій нашого бійця в різних обставинах його життя...

Ось лист від 22 вересня 1944 року. Василь радо повідомляє: "Нарешті одержав книжечки Терещенка і Дорошка. І хоч газети з доповіддю Максима Тадейовича знову нема, незважаючи на повторне твоє висилання, мені все ж полегшало, навіть радісно стало. Тим більше, що дружина пише про одержання альманаху і журналів. Дуже дякує тобі і пише, що їй аж незручно, що ти так турбуєшся про мене. Я теж тобі вдячний, друже. Але совість у мене така, що незручності не відчуваю! Колись, як кажуть, діти одтанцюють тобі за твою допомогу нам".

Навіть якісь життєві незгоди він повергає в прах у цьому листі: "Ми собі проб'ємося десь на кращому ґрунті, пройдемо життя упругими і будемо і в ефірі, і - на рідній землі".

Тепле слово критика, хоч невеличка увага до поета давали багато енергії та впевненості. Ось 14 жовтня 1944 року Василь пише: "Одержав газету "Література і мистецтво" з передовою про молоду зміну літературну, з статтею Озерова про неї. Так. Мене підхвалили добренько. Таке, хоч на небо лізь. Але повір, друже, що я тут не хвастаю цим. Про те, що я пишу, - тут знають і цікавляться моїм зростанням десятки людей. А поділився я цією новиною тільки з двома особами". Другою "особою" була дружина поета... І тут я не можу не сказати про зворушливу взаємоповагу, про стосунки між подружжям - Василя та Марії Іванівни Олексієнко, яка в той час вчителювала на хуторі Зеленому в Гуляйпільському районі Запорізької област. В кожному листі Василь згадує свою дружину, сім'ю, переживає розлуку, як і годиться, мужньо, по-чоловічому, але турбується про їх умови, про забезпечення всім необхідним. Певне ж, у зв'язку із цим просить мене ще раз зайти в Укрдержвидав - "чи одержали вони мого рукописа", а гонорар за передані вірші по радіо надсилати не йому, а прямо дружині.

Листи Василя і його дружини - це невигадана, проста повість життя, зворушлива розмова членів родини, роз'єднаних війною.

В свою чергу дружина Лісняка в листах до мене ділиться своїми домашніми турботами, висловлює думки про нові твори, які вдалося їй прочитати. "Так гнітить нестерпно довга розлука з Василем, що, якби не синок, то можна було б не витримать. А то щодня мені нащебече і тугу розважить. То часом і сваримося з ним, то миримось, і дні до зустрічі зі своїм Василем-татком скорочуються..."

"Ми з сином варимо картоплю і гарбуз та кукурудзяні ліпеники... З нетерпінням чекаємо повної перемоги над німецькими потворами. На життя зараз скаржитись даремно - хочеться швидше зустріти чоловіка і хоч картоплю та чай, але разом варити. То вже було б щастя... І цього ж поки що розділити з Василем я не можу..." (26.12. 1944 р.).

Але чоловікові про труднощі вона не пише. "Василеві про все писати не наважуюсь - є так багато на душі, а йому не все скажеш з різних причин... Часом буває важко, цього не слід писати, він це і сам добре розуміє,- та ще йому добавити,- буде хвилюватися..."

"Пишу олівцем, бо не маю чорнила". Оця дописка чи не найяскравіше малює тодішні умови праці вчителів... "Не маю чорнила..." Це дуже скромно сказано, бо ж не було ще багато чого, крім чорнила, в той час... Більше "не було", ніж "було"...

А ось вже й чорнилом написаний лист: "За ці три роки нічого не бачила (йдеться про книги сучасних письменників,- О. Ю.), крім невеличких оповідань і деяких віршів з фронтового життя. Правда, читала "Кров України" Собка. Мені дуже сподобалось. Та "Райдугу" Василевської. В цих книжках пишеться про все те, що прийшлося пережити й нам, побувавши в окупації, а читаючи їх, не можна не переживати весь жах, принесений німецькими загарбниками... Якщо можна - вишліть щось нове з літератури. Ви ж хоч і в пораненім, а все ж у серці України - Києві, і є там багато більше, ніж десь. Тут, у хуторі, в нас немає зараз нічого. Тільки два рази на тиждень газета, яку не завжди захопиш..."

"Листа й журнали одержала й дуже Вам вдячна..." "Радію за Василя й за Вас, вірю, що серед буднів життя настають і наставатимуть свята. Вже як вийдуть Ваші книжки, то мені вишлете, будь ласка, щоб я навтішалася... До чого гарний вірш написав Михайло Стельмах..." Не може не зворушити й через багато літ проста розповідь сільської вчительки, яка зносила всі злигодні війни, проте виховувала підростаюче покоління... Думки, якими ділиться вона зо мною, це щира сповідь людини, яка вірить у перемогу, але постійно також переживає тривогу за свого чоловіка... Кожен нехитрий, квапливо написаний рядок чорнилом чи олівцем переповнений глибоким, чистим почуттям.

А ось і веселіші листи. "Зірку" Вашу (газета для дітей.- О. Ю.) одержую тепер майже всі номери. Раніше не одержувала тому, стало відомо, що листоноша брав собі і продавав іншим... Може, в це літо відпочину, бо в минулому році не мала і дня відпустки".

А ось зворушливий, сповнений радості лист, вже 1945 року: "Надія на зустріч з Василем палає. Раніше жевріла. Надіємось, що скоро зустрінемось.

Живемо в дуже гарному куточку української природи, а тільки звикли і не завжди помічаємо це. Сам хутір неспроста Зелений - кругом зелене поле, степ, річка... Та й де погано в нас на Україні?" "Сьогодні одержала листа від Василя, хоч ще за 23 квітня, а чомусь святковий настрій: хочеться бажати всім добра, щастя".

Все бадьоріші листи пише Василь.

У 1944 році вийшла збірка молодих поетів у Москві в перекладі на російську мову з передмовою Павла Тичини. В ній було надруковано шість віршів Василя Лісняка. Я повідомив про це авторові.

"У мене та новина, що я ступив на землю нашого заклятого ворога - гітлерівської Німеччини. Ступив уже давненько. Нехай понюхає німота фашистська, чим пахне війна!

Всього найкращого! Привіт Павлу Григоровичу, Максиму Тадейовичу, Юрію Івановичу, Петру Йосиповичу. Твій Василь. 16.02. 1945".

В іншому листі, за кілька днів до Перемоги, пише: "Раденький з того, що Павло Григорович дбає про мене, і дуже вдячний йому..."

Велике почуття дружби сповнювало серце Василя Лісняка. Ось в одному з трикутників-листів читаю вірш "Братство":

І, нарешті, короткий, на три рядки, лист від 9 травня 1945 року:

"Дорогий друже!
Поздоровляю тебе з великим святом Перемоги! В цей радісний день обіймаюсь і цілуюсь з тобою. Твій Василь Лісняк".

Це останній лист з номером 92431-Р...

Після війни життя налагодилось, та все давалось нелегко Василеві. Справа з виданням збірки якось затяглася - спершу вона планувалася в Державному літературному видавництві, потім була передана до видавництва "Радянський письменник" і, нарешті, в 1949 році побачила світ. Це була чи не найбільша радість поета. Книга вийшла за редакцією Павла Тичини.

Критика прихильно зустріла збірку. За нею вийшла друга -"Люблю село". Відгуки були різні. Поет приймав усе близько до серця. Один з рецензентів писав позитивно про неї, стаття звалася "Поезія колгоспного труда", інший твердив: у заголовку "мало виявлена любов" (про збірку "Люблю село").

Хочеться підкреслити поетову вірність темі: оспівувать рідну землю, її людей, висловлювати захоплення врожайною нивою...

При зустрічі скаржився на деяких критиків, болісно переживаючи нещирість до його слова і до слова деяких друзів. А ось і в листі прохопилося: "Одержав газету з статтею... Він зазначив, що оцінка дається "на їхню думку". Ну, а думати дозволяється кожному, причому думати про все, що йде в голову... В літературі з'явилися нові імена, але що нового сказано в цій статті? Поверховість автора - ганебна! Мисляча, з гарячим серцем людина посоромилась би виступати з такою статтею. Добра птахарка, єй-єй, з більшою схвильованістю, з більшим умом розповіла б про те, скільки в неї вилупилось курчат в інкубаторі, ніж ото - (прізвище критика) - розказав. Скільки з'явилося поетів і прозаїків у нашій літературі. Напрочуд "активних" критиків він порівнює з порожньою бочкою - вона лише дужче стугонить... (листівки від 6.11, 26.11. 1946 р.) "Про мою книжку "Люблю село" вже багато мені сказано в листах хорошого. Але це усно і в листах. А в пресі своє слово сказав - (прізвище критика),- і на цьому крапка. Жаль, що чесні люди мовчать, коли інші серед білого дня чинять розбій" (18.02. 1956 р.). А коли дізнався, що на його захист виступили поети, безмірно дякував за це.

Він радувався, хоч маленькому, успіхові свого товариша, навіть перебільшував значення якогось вірша. Ось ще 29 липня 1947 року писав: "Опередив ти мене. Я тільки збирався оспівати житній цвіт, а ти вже заспівав, і всі це почули. Ніхто з поетів ще не співав про це. Ти перший подав голос". Це про мої вірші "Дорідний колосок нагнув стебло" та інші, які були надруковані в газеті "Радянська Україна".

***

У вірші В. Лісняка "Дорога", що був надрукований ще в 1940 році в журналі "Радянська література", є такий рядок: "Буйні сили чорнозему відчуваю". Ці слова недаремно виголосив автор - їх можна поставити епіграфом до всієї поетичної спадщини.

Рукопис своєї третьої збірки він назвав "Простір" (книга вийшла в світ у 1957 році під назвою "Широкі простори"). І в цій книзі він лишився вірним своїй основній темі - оспівувати степове безмежжя рідної Радянської України, людей, чарівний, життєдайний простір.

Як і раніше, автора приваблювала праця хліборобів на просторах, де "чути звучання мотора, де зерно лягає в ріллю". Саме у невеликих за розміром віршах автору вдавалось образніше, свіжіше показати працю хліборобів, відтворити їх думи, надії. Вони - переконливі, пружні, прозорі. А висновок хліборобського циклу ясний, логічний:

Він знає ціну людської праці... "За багато літ ми взнали, що найкращий дощ - це хліборобський піт". Людина праці любить свій край, їй "так хочеться цей світ обняти в любові, радості, в тривозі!"

Не складні, але зримі його образи, порівняння:

Та хоч у розділі "Весняне сонце", до якого входили цикли "Творчість" і "Пісня кохання", йдеться про мирну працю, автор не забуває про недавню світову грозу, розповідає про неї, ділиться спогадами, які не стираються в пам'яті. І все ж радість творчої, мирної праці переважає: "Прозоро, тепло, зелено", "Край ниви давнішня воронка", "Вечір у полі", "Дивлячись на бруньки". Ці повнокровні, сповнені хорошим відчуттям радості життя і праці вірші найяскравіше відбили поетичний світ Василя Лісняка. В стислому, викінченому малюнку весни ("Надворі березень") бачиш, як "промінням бризкають калюжі і струмки". Малюнки степу, постаті його господарів приваблюють:

Лишились тільки сліди від війни: колос "вирізьблений тонко у ту воронку загляда". А врожайний простір думає про труд і дружбу щиру...

Перечитуючи книгу Василя Лісняка, часто зустрічаю вражаючі рядки:

Такий елегійний тон ніяк не заважає в цілому бадьорому настрою поета.

Ніби синтезом багатьох віршів, присвячених степові, є рядки, що ввібрали сердечне бажання поета:

Це звучить як поетичний заповіт.
І не може не хвилювати роздум:

...Життя іде. Широкі його простори. А на тих просторах звучить і слово Василя Лісняка. Рядового солдата війни. Рядового, але чесного трудівника літератури. І колосом запорізького роздолля, вистиглим на золотому сонці, бринить його степова дума. Проста, як життя. Нехитра, але щира. Сестра невтомного жайворонка.

Олекса ЮЩЕНКО.
Книга "Безсмертники" - Київ,
"Радянський письменник", 1978 р.