prekrasna

Є неповторна і велична краса у наших запорізьких степах. Високі місця на них, що звуться кряжами, утворюють ніби суцільний і рівний горизонт, а проїдьте, хоча з півсотні кілометрів, і ви побачите безконечну мінливість рельєфу - і спереду, і з боків у нас то виростатиме кряж, то лежатиме неорана балка, заросла степовим різнотрав'ям та невибагливими квітами. У балках як де голубіють криниці з прозорою і солодкою водою. А кряжі... О, кряжі! Кожен з них - це справжній Парнас, який жде своїх поетів. Там у золотих вінках з колосків ходять музи. Шелестить шорстке листя соняшника, на все поле сіяє його цвіт; виблискує на сонці, мов зеленим лаком покрита, молода кукурудза, граціозно звисає донизу важке волоття проса... Коханівський степ цікавий ще й тим, що в погожі ранки і вечори з найбільших височин цього степу, коли поглянути на схід, видно Синю могилу, здалеку дуже схожу на згаслий вулкан. У величному мовчанні здіймається вона в небо, оповита синім серпанком, як глибока давнина - легендами. Вже не раз ота Синя могила приворожувала до себе жадібний погляд Олексія Татуся. Високі думи навівала вона, без слів мовила йому про вічність, неначе кликала кудись. Хто його знає, мабуть, далина і височінь - це для людини ніколи не змовкаючі поклики життя. Про ту Синю могилу між людьми ще й зараз ходить багато легенд, серед яких зустрічається й така, що нібито під тією горою сховані могутні джерела прісної води. Ото вони й підняли землю так високо вгору. Насправді ж це не так, хоча з того узвишшя, яке увінчує легендарна гора, беруть свій початок декілька наших степових річечок. Синя могила, як пояснюють запорізькі краєзнавці, - одна з небагатьох уцілілих ланок напівгірського ланцюга, який в далекі геологічні епохи зв'язував Донецький кряж з горами Криму. Та інтерес до Синьої могили від цього не зменшується. Кажуть, хто бував на ній, той ніби з пташиного польоту оглядав навколишню місцевість. З тієї могили видно територію кількох районів, а ясного ранку або вечора - видно навіть Азовське море. Якого ж юнака не привабить така далечінь! Отож і поривався Олексій подивитися на той простір. Здійснити це бажання хлопець вирішив так. В селі Новоданилівка в Олексія живе тітка Одарка, материна сестра. А Синя могила - на полях одного з колгоспів того села. Нащо й краще! З Коханого в Новоданилівку можна дістатись залізницею, можна - ґрунтовими шляхами. Залізницею - далекий об'їзд, та ще, коли їхати робочим поїздом, в Яблунівці треба робити пересадку. Ґрунтовими дорогами - простіше: на Барвінівку, на Крутоярівку, а там і на Новоданилівку. Ці троє сіл розмістились.по одній балці і майже зливаються одне з одним. "Отже, поїду через Барвінівку і Крутоярівку", - остаточно вирішив Олексій. Про свій намір він сказав матері. - Що ж, - відповіла Килина, - охоту маєш - їдь, подивишся на світ білий, та й рідню провідаєш... В середині червня, коли гаряча пора полоття вже відійшла, а жнива ще не настали - Олексій Татусь відпросився в бригадира на два дні, щоб здійснити свою подорож. До тітки Одарки попутними машинами Олексій дістався надвечір. Гостроноса, сіроока, із зморшкуватим обличчям жінка, запнута білою хусткою, в рясній спідниці і кофті навипуск - тітка Одарка радо зустріла Олексія, вгостила його смачною затіркою, затовченою салом, напоїла теплим молоком і вклала спати в світлиці на свіжі і м'які подушки. Олексій спав міцно, і лише велика та близька гроза на короткий час пробудила його вночі. Сонячного ранку, по вогкій після нічного дощу землі, яка, проте, вже не налипала на черевики, Олексій пішов вулицею на край села з тим, щоб дістатися до залізничного полотна, а потім понад залізницею - до Синьої могили. Всього вісім кілометрів в один кінець. Вийшов у поле - й одразу ж потрапив між лани озимої пшениці, яка вже відцвіла, налила зерно і почала достигати. Як часом буває жаль тих міських людей, котрі в таку пору ні разу не були у полі і не вдихали запаху достигаючого колосу! Коли б вони знали, яку могутню силу вливає він у груди, в м'язи! Як підносить дух! Олексій глибоко вдихає той запах, і тіло його тужавіє від припливу сил і наснаги. Лани озимої пшениці пролягли від села аж на кряж. Пройшов Олексій ту відстань, як на крилах пролинув. А на кряжі на нього ждала нова радість: тут він побачив блакитне плесо льону, а край ниви, біля самого шляху, рясно зацвів горошок. Хлопець нарвав пучечок того рожевого цвіту і вткнув стебельцями в ліву нагрудну кишеню своєї тужурки. І рожево, молодо цвів горошок над Олексієвим серцем! Пішов юнак степом далі. Спустився в неорану балку. Тут степ угостив його соковитим, солодким і трохи терпкуватим заячим вушком. Нарвав він цілу жменю його молодих стебел, очищає їх від листу, від пухнастої шкірки і їсть. Смачний той степовий гостинець! Дійшов до залізничної посадки. Міцно і приємно пахне розквітла маслина. Зір милує червоний мак в траві. Сонце вже високо. Зайшов у посадку, а там - прохолода, роса, пахощі лісової прілі, спів пташок... О, як хороше! За посадкою - степ і могила. Вже геть доходить Олексій до неї, а вона не розповивається з синього серпанку. Тут знову розіслався величезний лан озимої пшениці, та такої густої і високої, що то, мабуть, від неї отой синій туман устає... Скінчився лан, і пролягла за ним цілинна земля. Почалося підніжжя гори. Цвіте жовта ромашка, росте деревій, дрібнолистий полин, цілинна трава, чебрець... Всю цю дику рослинність злегка гойдає вітер. Повіяло чимось давнім і викликало глибоку задуму. Свідком яких подій на нашій землі є оця прадавня могила? Тут лежать не зітерті сліди неосяжно далекої минувшини. Ось Олексій на верхів'ї гори. Південно-східний схил її виявився кам'янистим, а верхів'я - піщано-земляне і поросло тими ж травами, які пахнуть древністю. Але що це? Траншеї? Колишні? Чиї? Так, це траншеї. І недавні. Належали вони нашим спостерігачам, бо вириті зразу ж за шпилем і з східного боку. Значить, супротивник був на заході. Звідси у грозові дні Великої Вітчизняної війни наші артилеристи спрямовували на фашистів нищівний вогонь своїх гармат. Святі місця оборони нашої землі співають і вічно співатимуть славу воїнам радянським, посилатимуть прокляття фашистам! Олексій спустився до кам'янистих схилів гори. В каміннях знайшлися заглибини, налиті водою під час нічного дощу. Вода устояна, чиста, просвічена сонцем до дна. Захотілося пити. Нахилився і сьорбнув кілька разів. Підвівся. Взяв собі на згадку два викришених камінці і знову зійшов на верхів'я. Подивився вдалечінь - справді чудово! Навкруги вся земля здається майже рівною, і лежать на ній села, як на долоні. Видно залізницю, яка повилася степом на Бердянськ. Видно залізницю, яка йде з Царе-Костянтинівки на Великий Токмак... Залізниці схрещуються на станції Верхній Токмак. З гори Олексій бачить кілька залізничних станцій і сіл. Жаль, що не видно звідси його рідного села. А степ коханівський бачить. Олексій добре знає, де він, і що бачить саме його, бо ж не раз з високих місць рідного степу з великою цікавістю дивився він на цю легендарну могилу, на якій зараз стоїть. Яка прекрасна наша земля! По селах височать дерева, маком червоним квітнуть між деревами черепичні покрівлі, ромашковим цвітом біліють стіни хат; випаси рясніють худобою: там припала до паші череда, там отара... Зелений степ вмережаний лісосмугами. Лан пшениці, повз який ішов Олексій сюди, котить хвилі до самісінької гори... Гей, сива, горбата минувшино! Встань! Та очима цього юнака подивися на наш молодий, прекрасний світ! Азовського моря не видно, бо вже майже півдня і далечінь не така прозора, як вранці. Олексій ще раз подивився на небачену досі принадність рідної землі, на блакитне безмежжя її, що що десь у манливих просторах обіймалося з небом, і тихим від щастя голосом, ласкаво, немов коханій, сказав на прощання: - Бувай здорова, красо моя!.. Спасибі за щедрість!.. Юнак відчув, що його серце стало багатшим, ніж раніше, і що це нове багатство - вічне.

***