Над містом стояв прозоро-голубий сонячний червневий день. Я зустрічався з сотнями киян, але на жодного не міг кинути більш-менш уважного погляду, бо заглиблений був у себе. Я йшов до того, чия творчість так полонить мене - йшов до того, хто викликав стільки прекрасного: зосереджених думок, радісних відчуттів життя, мелодійного настрою душі; хто владно кличе любити "землю свою" - свою батьківщину - і вогненно ненавидіти ворогів її. А що ж скажу я йому? Десятки варіантів розмови проходили в моїй голові. Кілька разів здавалося, що я нічого не зможу йому сказати, і тоді я вагався: йти чи ні? Та знав я: можу зупинитися на "ні" доки сяду у вагон і поїзд рушить з Києва, а потім гірко розкаюся в цьому, та буде пізно. І я вирішив перебороти себе.

***

Від хвилювання при зустрічі я тільки привітався, а себе не назвав. Коли ж треба було починати розмову, - я збагнув свою помилку і відрекомендувався. Павло Григорович ще раз потиснув мою руку: - Дуже приємно. Заходьте, сідайте. І ось я сиджу на стільці за круглим столиком, - з протилежного боку Павло Григорович. І як все це просто! Розмова іде так легко, як цього тільки можна було бажати. Майже всі мої вірші, де тільки вони друкувалися, він, виявляється, читав і добре пам'ятає їх. - Треба - то можна і знайти! І він виносить стос газет і вирізок. Всі молоді літературні паростки йому відомі. Де вже могутньому дереву не бачити, як навколо піднімається молодий ліс?

***

Павло Григорович розпитав мене про все: про освіту, про умови праці... Коли дізнався, що я вмію малювати і навіть вчився в художньому інституті, - дуже цим зацікавився. А любов моя до музики і деякі спроби творити мелодії - викликали задоволення. Він всіляко підтримав ці мої починання. Говорили ми про літературу, живопис, музику - про Гете, Лесю Українку, Куїнджі, Бетховена... Понад три години йшла така дорога для мене розмова. Ось у стислому вигляді те, що по-дружньому сказав мені Павло Тичина: - Для свого таланту не шкодуйте нічого: ні грошей, ні часу, збагачуйте себе знаннями повсякденно. Беріть знання комплексно, у взаємозв'язку всіх видів мистецтва і науки. По-філософському дивіться на те, друкуєтесь ви, чи не друкуєтесь - поет вимірюється не кількістю надрукованого. Крім літератури вивчайте музику, живопис, архітектуру. Ми розмовляли в одній з кімнат Павла Григоровича. З трьох боків нас оточували книги - від підлоги до стелі полиці заставлені книжками на іноземних мовах, мовах народів Радянського Союзу. Багато з них надіслані на відгук. На столі - стоси листів, ними ж заповнені шухляди, у депутатській шафі - листи виборців, по кожному з них ведеться належна, часто дуже велика робота.

***

Мені час іти на вокзал. Хочу сказати, але не можу, не знайду, в яке місце розмови вставити такі недоречні слова, і шкода переривати ці радісні хвилини. Від уваги Павла Григоровича не сховалася моя думка. - Ви хочете щось сказати? - посміхаючись, питає він. Прошу пробачення і говорю, що мені треба йти. - Тоді хвилинку зачекайте, я дам вам свою книгу. І невдовзі я з радістю взяв до своїх рук такий дорогий для мене подарунок з автографом, з якого вперше дізнався, що йду я по своїй дорозі, росту на своїй ниві, навіть більше того - вже дав плоди, в яких "появилася дозрілість". В думках зауважую, що початку дозрілості в собі ще не відчуваю, і думку Тичини наводжу лише для того, щоб яскравіше показати його ставлення до літературної молоді. Певність у своїх силах, стремління досягти такого рівня, щоб виправдати високу оцінку - от що це ставлення дає нам!

***

Приблизно через два місяці я одержав листа від Павла Тичини: "Вам треба навчитись всі споріднені літературі мистецтва тримати вільно у руках - так, як ото море вільно в собі тримає: і сіль, і йод, і радій, і навіть золото. А все це разом утворює силу велику - силу, яка чи в широчінь по ній пройдись, ніде немає тобі спину, чи в глибину спустись - жодних там про-топтаних стежок!" Ось чого нас навчає кращий майстер української поезії, поет, за плечима якого лежить величезний творчий шлях, - поет, незрівнянно багатий на фарби, на ритми, на звучання, і сам в собі неповторний.

1939